Облога Львова в 1648, 1655 роках, або чому гетьман Богдан Хмельницький відмовився штурмувати Львів

«Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється

Ой, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється»

Українська історична пісня

Український гетьман Богдан–Зиновій Хмельницький

Всенародне повстання Богдана Хмельницького проти Польщі заскочило польську шляхту досі незнаним їй розмахом. Спочатку польська шляхта легковажила собі Хмельницького. Польський історик Людвик Кубаля в своїм творі «Облога Львова 1648 року» описує, що польська шляхта зібралася на Глинянських полях (близько 25 км на схід від Львова) так, наче вони вибиралися на королівське весілля. Золочені панські коляски, численний табір з обслугою і вирядом срібної столової застави та устаткуванням для вигідного життя, не говорили про загрозу для них з боку Хмельницького. Не один шляхтич заставився, щоб показатися в пишних шатах і в дорогій зброї – «а на те кепкували собі шляхтичі, – пощо нам зброя? Та тих хлопів ми розженемо батогами».

Особистий прапор українського гетьмана Богдана Хмельницького

Нестримним походом український гетьман Хмельницький посувався на захід. Перші втікачі-поляки , а між ними Ярема Вишневецький, прибули до Львова. Настала паніка у Львові, що був добре укріпленою твердинею, але війська в ній було набагато. Польська шляхта й міщани звернулися до Вишневецького з просьбою взятися за оборону міста і зібрали на це гроші. Вишневецький обіцяв боронити Львів, але на вістку про дальший наступ Хмельницького потайки втік зі Львова, забравши з собою зібрані на оборону гроші, і затримався аж в Замості.

Гетьман Хмельницький з татарами під Львовом

По-різному трактують ці події польська та українська сторони. Ось як пише про облогу “Бастіону Речі Посполитої” Лешек Подгородецький у книзі «Dzieje Lwowa»: “У місті було досить зброї, але мало харчів. Бракувало теж пушкарів. Непокоїла постава русинів. Напевне, люди грецької релігії з охотою виглядають неприятеля, – писав лавник Самуель Кушевич у своєму щоденнику. Заможні русини однак боялися козаків принаймні так само, як поляки. В разі упадку міста втратили би все майно, а навіть життя. Коли ж скликано руських старійшин до ратуші, лагідними словами заохочуючи до оборони і перестерігаючи перед зрадою, русини виголосили готовність до боротьби з загарбниками. Під час облоги не дійшло до ворожих виступів з їхнього боку…

8 жовтня надійшли під Львів головні козацькі сили – майже 100 тисяч війська і черні… Чисельна перевага ворога призвела до того, що оборонці мусили залишити шанці і схоронитись у підміських храмах і монастирях: у кармелітів, бернардинів, Марії Магдаліни і в церкві св. Юра. Тоді рушили на місто регулярні козацькі полки. За хвилю однак затримались, а потім повернулись до табору. Такий несподіваний хід подій приписували потім у Львові заступництву блаженного Яна з Дуклі, який явився козакам на небесах. Сильно перелякані його появою, відступили від мурів. Наступного року місто виставило перед костелом бернардинів колону на честь Блаженного з написом: «Місто Львів завдяки Яну з Дуклі чудом звільнене від облоги Богдана Хмельницького і Тугай Бея» …Наступного дня козаки спрямували удари на міські мури, на підміські монастирі та храми. Головний удар скерували на церкву св. Юра, де схоронились переважно русини. Частина з них через брак місця залишалась на церковному цвинтарі. Козаки безжалісно їх вирізали, декого віддали в ясир татарам. Потім розбили тараном двері храму, вдерлися досередини, повбивали зібраних там чоловіків, а жінок і дітей віддали татарам. Церква була сплюндрована, святі ікони порубані…Штурм Галицької Брами коштував козакам близько двох тисяч убитих та поранених. Після невдачі Хмельницький ще раз спробував вдатися до переговорів… Остаточно замість 200 тис. дукатів (1,2 млн злотих) виплатили татарам тільки півмільйона злотих, окрім того, дали дари для Хмельницького та козацьких посланців. Орда вдовольнилась таким викупом і 23 жовтня повернулась у степи. Назавтра Хмельницький згорнув облогу і вирушив на Замостя…”

Облога Львова козацьким військом в 1648 р

Дещо інакше описує деякі з цих подій «Львівський літопис»: “Львов, боронячися, передмістя сами спалили всі округом. Воду отняли були козаки, рури поперетинавши. Замку Високого добули і люд вистинали, также по кляшторах все побрали і по церквах. І люд єдин татаре вибрали, другий от меча погинул, третій – от голоду, четвертий – от повітря [чуми]. У церкві святого Юр’я трупа 54 забитих людей, і татарин, на самий престол упадши, розбився. У Бернардинов русі ж, що була поутікала для оборони, на п’ятсот і большей постинано, также і в місті, на ратуші, на валах.”

Високий замок у Львові

Щоправда, найавторитетніший донині український історик Михайло Грушевський спростовує деякі такі “українські оповідання про нелюдські розправи”, зокрема: “Таке оповіданнє Львівської літописи, наведено у Костомарова про те, як львівські бернардини вбивали русинів, спросивши їх на обід, потім по одному виводили на двір і, привівши над криницю, казали туди дивитися, а в тім рубали голову й кидали до криниці тіло. Се одна з леґендарних ампліфікацій кривавих подій, які виникали в атмосфері страху, роздражнення й підозрінь”. Взагалі облозі Львова у жовтні 1648 року Михайло Грушевський присвятив два розділи у VIII томі «Історії України-Руси», узагальнивши усі вірогідні відомості з польських та українських джерел, які були відомі на початок ХХ століття. До цього часу ніхто з істориків не описував докладніше ці події. На думку Грушевського, “Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав ніяких ворожих замірів на місто, навпаки все робив, щоб забезпечити його від усякої шкоди й мусів хіба з іронією дивитись на ті дитинні “геройства”, на котрі силувалися міщане, заробляючи собі славу спасителів не тільки своєї малої “річи-посполитої львівської”, але й великої польської…Він міг би дуже легко запалити місто, збомбардувати його до решти – особливо, після того, як козаки Кривоноса здобули Високий замок, що панував над цілим містом, – козаки зі своїх гармат звідти могли “курей стріляти на Ринку”, як висловлюється Твардовський. Але козацькі гармати стояли мовчки або пострілювали злегка для пам’яти. Принагідно зауважимо, що православні русини допомогли козакам здобути добре укріплену фортецю, відкривши 14 жовтня на Святої Покрови в’їзні ворота Високого замку.

Вирішального приступу на місто не було. Дрібна війна, яка велася під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в ній залогою, наповняла гордістю львовян, велася на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмельницький у тім полишив до певної міри вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволення. Але він не підтримав їх ні разу всіма своїми силами”.

Штурм Високого замку військом Максима Кривоноса

В чому ж причина такої поведінки – втратити кілька тисяч вояків під львівськими мурами, ще більше від хвороб та недостатнього постачання, і залишити місто, вдовольнившись кількома подарунками, бо той викуп, який зібрали львів’яни таки увесь дістався татарам? Чи сентименти до міста своєї юності та спогади про любовні пригоди спонукали Хмельницького пощадити місто? Чи видіння святого Івана-Яна з Дуклі налякало козацького гетьмана? Чи справді Хмельницький поспішав на Варшаву, щоб прискорити елекцію короля Яна Казимира? Але пощо він тоді взагалі втратив кілька тижнів під Львовом, щоби врешті-решт і так запізнитися?

“Хмельницький явно щадив Львів – се було ясно й сучасникам. Впливав тут спеціальний піетизм для Львова як для столиці тодішньої Руси (в сю ноту вдаряли в своїх переговорах з ним самі львівські делєґати) та ще, може, й місця свого виховання або огляд на місцеву українську громаду, що й так терпіла від поляків, а мусила б іще більше потерпіти, коли б прийшлося до серйозного здобування Львова, – чи ще що-небудь? Загальна пасивність Хмельницького в сій кампанії – здержливість від усяких пустошень і руїни, велить шукати загальнійших мотивів, що кермували ним в тих змаганнях – можливо, стримати й обмежити руїнну силу свого походу всякими способами й впливами. З тих мотивів він, мабуть, не хотів здобувати Львова воєнною силою – щоб не віддавати його на здобич козацтву й тим тисячам “черни”, що з усіх сторін напливали до нього…Не знаючи ніяких серйозних окупаційних плянів, стараючися стримати в можливо тісних межах українську воєнну енерґію, як то власне показалося на прикладі Львова, Хмельницький під час сеї галицької кампанії не робив нічого на те, щоб використати й підтримати той народний рух, який при нагоді його побуту прокидався в східній Галичині…

А вже зовсім ніде не знаходимо звістки, що сі рухи підтримував Хмельницький або його штаб; не бачимо навіть яких-небудь значнійших екскурсій козацького війська на провінцію. Очевидно і ясно, що ні у гетьмана, ні в близшім окруженю його не було ще ніяких плянів національного чи соціального визволення Галичини, хоч обставини були дуже пригідні на се: польський елємент був безборонний, розпорошений, до решти збентежений, а стихійна сила народнього руху була дуже велика”, – писав Михайло Грушевський, не скриваючи своїх докорів, що “з становища рішучої розправи з Польщею кілька тижнів, проведених під Львовом, були, розуміється, страченим часом. Для Львова, щоб узяти з нього окуп, досить було й якого-небудь більшого відділу козацького війська – хоч би того самого Кривоноса”.

Здається, справді львівські міщани латинської та візантійської віри, жиди та вірмени, рятуючи своє життя та майно, обороняючи своє місто, тим самим врятували тоді шляхетсько-магнатську Річ Посполиту. А щодо Богдана Хмельницького, то, здається, він у жовтні 1648 року просто ще не до кінця уявляв, яку пожежу вдалося йому розпалити. Тоді ще про жодну козацьку чи тим паче українську державність він навіть і не мріяв. А шукав засобів, щоб якось приборкати стихію, яку сам викликав, і з честю для себе та свого найближчого оточення вийти з гри. Взагалі виглядає, що Хмельницький просто боявся тоді великих міст. Не стільки їх військової сили, скільки інтелектуального впливу, самоврядних інституцій і фінансових відносин. Як боялись великого міста селяни чи дрібні шляхтичі ще й у ХХ сторіччі. Не дивно, що свій тріумфальний в’їзд до Києва він здійснив лише у січні 1649 року. Хоча ніхто не заважав йому зробити цього ще влітку 1648, після перемоги під Корсунем. До того ж, Хмельницький не вважав ще тоді Галичину своєю землею, лише кілька років по тому він став вимагати, що “до Вісли є наше”. І тому його військо поводилось тут восени 1648 року, як на ворожій території, яку навіть не збирались завоювати, а просто хотіли пограбувати.

Церква Святого Юра у Львові

Чого вартує лише погром православними козаками Святоюрської гори під час облоги Львова у жовтні 1648 року. Як писав Пантелеймон Куліш, описуючи події того року, “не так були щасливі львівські схизматики, що сховалися у свого Святого Юра, сподіваючись, що козаки пощадять їх не лише всередині православного храму, а й всередині його огорожі. Хмельницький вибачав “простака” Кривоноса, котрий не міг дати собі раду з домашніми своїми татарами, але тепер сам виявився таким простаком. Козацька орда спочатку перебила чи продала татарській орді тих нещасних, котрі скупчилися довкола Святоюрської церкви на цвинтарі. Ті, що сховалися в самій церкві, закрили двері надійними засувами. Але “борці за православну віру і руську народність”, за Костомаровим єдині борці, пробили у стінах отвори і стріляли всередину церкви… Нарешті зачинені двері відкрили козацькими клепами…Тодішній львівський поет, вірменин Зіморович, співець полів і мирного сільського життя, відповідно друг місцевої Руси, висвітлив перед нами у Святому Юрі картину, що нагадувала подвиги Гренковича у “Межигірському Спасі”. Козаки витягували побитих людей на паперть з криком: Галай! Галай! Бре гаур! (видаючи себе за татарів перед небесним патроном рідної нашої Володимирії). Коли у вівтарі “старий ігумен” просив їх припинити розбій, ці поборники древнього руського благочестя, ці єдині борці за православну віру, допитувалися у нього, де заховані гроші, а для більшої переконливості облили йому голову горілкою і підпалили свічками. “Гей, пробі, християни! Віра! Віра!” – кричав бідолаха; але козаки відповідали з малоруським своїм гумором, з тим самим гумором, з яким дарували зґвалтованим шляхтянкам червоні стрічки: “Батеньку, не треба нам твоєї віри, лише дідчих [диявольських] грошей”.Так поводилися освободителі Руської Землі і з іншими своїми єдиновірцями. Вони вважали вже милістю й те, що вивертали тільки кишені святоюрцям. На крики про єдиновір’я вони жартуючи відповідали: “Так, так, це у тебе ляцькі гроші; носиш при собі найбільших наших ворогів: то мусимо тебе скарати”.Перебивши та пограбувавши у святоюрських стінах живих людей, узялися козаки й за мертвих: відкривали і розбивали гроби львівських борців за православ’я, борців справжніх, не таких, якими, на сором нашої національної гідності, роблять в нас хмельничан; викидали напівзотлілі трупи; довбали стіни, всюди шукали заховані скарби. Нарешті добралися й до образу Св. Георгія. На ньому були срібні шати. Козаки зірвали їх, промовляючи зі звичними своїми жартами: “Не здивуй нам, Святий Юру! Прощай нам за се”, і т. ін.” (Кулишъ П.А. Отпадение Малоросии отъ Польши. В трехъ томахъ. Т. 2. – Москва, 1888. – С. 279-280). Можливо, переживаючи період розчарування козаччиною, Куліш дещо перебільшував, однак не можемо не погодитися з таким його висновком під час пізніших відвідин Львова: “Козаки, рятуючись від бойової польської сили шляхом звільнення по-татарськи, увігнали нашу Червону Русь ще глибше у польщизну…”.

Із скарги від 29 грудня 1649 р. пріора рогатинського монастиря домініканців С. Швана Галицькому гродському судові з вимогою покарати рогатинських міщан за напад на монастир і костьол. Преподобний отець Самуїл Шван, пріор рогатинського монастиря ордену проповідників, від свого імені і від (імені всього) монастиря скаржився на Гаврила Кучарського, війта, призначеного козаками, як провідника, його батька Івана Кучарського та їх помічників, імена і прізвища яких є: Луць Натинка, бурмистер; Іван Слюсар присяжний; Андрій Галуга, радник, із своїми синами; Іван, міський писар; Яцько Натинка і його син, який поїхав з козаками… – за те, що вони в 1648 р., після відходу ворога (козаків), зробили жахливі насильства в монастирі і костьолі і заподіяли чимало шкоди…( переклад з латинської)

Отож, і не дивно, що через кілька десятиліть православний львівський єпископ Йосиф Шумлянський прилучив свою єпархію до унії з Ватиканом.

Поляки просять гетьмана Хмельницького не штурмувати Львів

Насправді історичні події розвивалися наступним чином. Мешканці Львова православні русини розповіли козакам, як перекрити гравітаційні водогони, що спроваджують воду до Львова. Місто почало відчувати спрагу, львів’яни почали пити “воду з калом” що значно прискорило б його капітуляцію. Тоді табір українського козацького війська біля Лисинич почали відвідувати польські делегації, що просили пощадити Львів, і там проводилися переговори, щодо розміру викупу за залишення Львова. Гетьман пристав на викуп, і 26 жовтня українська армія помаршувала на Замостя. Хмельницький не використав перемог українського війська, прогайнував час на переговори, викупи й обіцянки, коли мав можливість зайняти Львів, а навіть Варшаву, і там продиктувати умови миру. Друга подібна нагода вже більше не повторилася. Відкриті під час ІІ світової війни у Львові, в Бернардинському монастирі історичні документи, писані латинкою, кидають нове світло на ці події.

Бернардинський костел і монастир з пам’ятником Святому Яну з Дуклі у Львові

Досі українські історики губилися в здогадах, чому Богдан Хмельницький утратив єдину нагоду докінчити Польщу в 1648 р. чому не взяв Львів і не пішов скорим маршем на безборонну Польщу та не продиктував їй умови миру у Варшаві, а втратив три тижні найкращого часу під Львовом, не бажаючи здобути його, підтримав вибір короля Яна Казимира, та ні з чим повернувся до Києва. «Ревеляції», що появилися у Львові після приходу більшовиків у 1939 р., кидають на ці події цілком інше світло, як досі висвітлювали їх наші історики. Зі знайдених таємних історичних документів стало відомо, що Богдан Хмельницький не пішов на Польщу тому, що вже на третій день до нього в табір з’явився колишній його професор-єзуїт Мокрський. Позаочі,гетьман України Богдан Хмельницький при зустрічі “припав на коліно”, дякуючи своєму колишньому вчителеві за науку і виховання. Принагідно зауважимо, що український гетьман Богдан- Зиновій Хмельницький, історичний борець з католицизмом за православну віру в Україні, навчався у львівському католицькому колегіумі єзуїтів – найбільш ортодоксального ордену католицької церкви. Тобто в молодості він жив і студиював у Львові, був звичайним католицьким бурсаком, ходив в сутані з вистриженою головою, бігав за дівками, полюбляв львівське пиво і вино, влаштовував єврейські погроми в Жидівському кварталі… Про це свідчить пам’ятна бронзова дошка з барельєфом українського гетьмана на будинку колишнього єзуїтського колегіуму на вулиці Театральній, у Львові. За однією із версій малий Богданчик і народився в Галичині, та як його батько Михайло Хмельницький – чигиринський підстароста перебував на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, потім у його зятя Івана Даниловича . В свій час Михайло Хмельницький був управителем Олеського замку в Галичині, на Бродівщині.

Львівські єзуїти добре розуміли, що врятувати Польщу може тільки єзуїт – Ян Казимир, монах єпископ. Вони хотіли, щоб Богдан згодився на вибір Казимира, дав час спокійно з’їхатися шляхті під Варшавою на елекцію (вибори), та щоб сам Богдан вирішив той вибір своїм голосом за Казимира. За те Казимир (брат короля Володислава) обіцяв устами львівського професора Мокрського признати під зверхністю Богдана Україну по Збруч, без панів і шляхти, в союзі з Польщею в формі персональної унії. І Богдан погодився, повірив своєму учителю, якого дуже любив, і Львів вже не здобув.

У львівський і краківський колегіях молодий Богдан, талановитий козацький студент, слухає надзвичайно здібного й блискучого промовця – проповідника, професора, доктора Богослов’я і філософії о.Андрія Гончеля-Мокрського з ордену єзуїтів. Професор звертає увагу на здібного «схизматського» студента Богдана, ставить його за взірець поступу в навчанні і обороняє його від зарозумілих слухачів-поляків, що з погордою дивилися на православного покозаченого шляхтича. Богдан прив’язується до всіми шанованого професора, і так між цими людьми з різних середовищ і національних таборів зав’язалася сердечна приязнь.

Коли Богдан був у зеніті своїх успіхів, а Польща лежала коло його стіп, він перечислився в довір’ї до єзуїта-професора і короля–єзуїта, що його ошукали-обдурили. Коли на воєнній нараді в таборі в Лисиничах, під Львовом Богдан заявив своїм полковникам, що він не йде далі на Польщу, серед них вибухла констернація (протистояння) і майже паніка. Полковник Богун з великого жалю зламав свою шаблю і кинув під ноги Богданові, Кричевський плакав, як мала дитина, а Кривоніс кричав і плакав, як божевільний, та на тій раді дістав удар серця. Відтоді Кривоніс важко хворів і вже більше не був енергійним помічником Богдана, а в травні 1649 р. нагло помер на другий удар серця. Але, «не вірте данайцям , дари приносящим». Польський король опісля не признавався до своїх обіцянок і взагалі не хотів говорити з «схизматиком». Далі вже говорили не польська дипломатія, а золото і зброя. За польське золото татари змусили прийняти українського гетьмана Зборівський мир 18 серпня 1649 р.

Принагідно зауважимо, що аналогічна ситуація повторилася при облозі Львова козацьким військом Богдана Хмельницького в 1655 р. Не зважаючи на категоричні вимоги московського боярина Василія Бутурліна, російські війська якого були союзниками українців, негайно штурмувати Львів, Хмельницький зволікав, а потім взагалі відмовився від штурму.У львівський і краківський колегіях молодий Богдан, талановитий козацький студент, слухає надзвичайно здібного й блискучого промовця – проповідника, професора, доктора Богослов’я і філософії о.Андрія Гончеля-Мокрського з ордену єзуїтів. Професор звертає увагу на здібного «схизматського» студента Богдана, ставить його за взірець поступу в навчанні і обороняє його від зарозумілих слухачів-поляків, що з погордою дивилися на православного покозаченого шляхтича. Богдан прив’язується до всіми шанованого професора, і так між цими людьми з різних середовищ і національних таборів зав’язалася сердечна приязнь.

Ось як історики змальовують відступ Богдана Хмельницького від Львова – «8 листопада 1655 року козаки, вертаючися в Україну, вирушили назустріч орді. Тисячі людей з мурів Львова спостерігали, як за головним Чигиринським полком їхав сам гетьман в оточенні генеральної старшини. Він сидів рівно у високому сідлі, на білому коні, вкритому червоною капою, в цяткованій золотом збруї. Над гетьманом генеральний бунчужний Василь Тимоненко тримав високо білий, пишний бунчук з золотим хрестом на ратищі. Обабіч генеральні осавули Лученко та Лісопець тримали два прапори, – один малиновий, а другий особистий гетьманський, чорножовтий. Тридцять різнобарвних прапорів полків та міст України несли за гетьманом сотники. Сурмили сурми, дзвеніли тулумбаси, били довбуші в котли. Військо верталося в Україну з великими звитягами, і ранкову тишу просторого осіннього степу, злютованого першим приморозком, краяла тисячоголоса пісня:

А ми тую червону калину та й піднімімо,

А ми нашу славну Україну та й розвеселімо.

Богдан Хмельницький уважно слухав пісню, ніби вперше чув її, замислено дивився на битий шлях…»

Козацьке військо Богдана Хмельницького під Львовом

Україна, що довгі часи була невідомою, забутою на краю світу, знову стала центром уваги цілої Європи, здобула собі значення і пошану між іншими народами й державами, як повновартісний член. Для України гетьманування Богдана Хмельницького відкрило нову добу історії і створення нової Української Держави. З печаттю Хмельницького український народ пішов у дальшу свою історію.

Нижче публікуємо лист Папи Римського Інокентія Х польському королю Яну Казимиру з вимогою вести рішучу боротьбу проти визвольної війни українського народу і не робити козакам ніяких поступок, шкідливих для унії.

Тяжку війну, несподівано оголошену Польщі татарами і козаками , яку твоя величність разом з короною мужньо прийняла і яка ведеться з незрівняною відвагою і хоробрістю непереможної сили, належить також закінчити славною і гідною тебе перемогою. Незадовго до того, як ми зібралися писати цього листа, поширилася чутка, що там (у Польщі) все закінчилося миром, небезпека минула, татари залишили королівство і повернулися в свої околиці, а козаки повернулися до своїх обов’язків. Коли ми, охоплені великою радістю з приводу цього успіху, складали богу найвищу подяку, несподівано нам донесли, що ті самі козаки, скориставшись з умов миру (Зборівського), сподіваються від тебе якихось поступок та договорів, які ще більше сприяють їх вимогам і помилкам, а також прямо шкодять католицький релігії та загальному добру Польщі. Хоча ми аж ніяк не можемо сумніватися у твоїй побожності та твоїй сейму винятковій обачності, однак з уваги на серйозність справи і нашу виняткову любов до тебе і до цих народів ми більше, як нам личить, занепокоєні. Ми наполягаємо і благаємо, щоб ти не дозволив вчинити такого тяжкого проступку проти божого закону, проти визначного імені найславнішого народу і проти слави твоєї – (слави) великого короля. Ми не допускаємо думки, щоб стільки прекрасних, гідних подиву подвигів, здобутих у цій війні, як завдяки тобі, верховному вождеві, так і завдяки великій кількості хоробрих воїнів пропали, (щоб пропало) те, що повинно навіки зберегти безсмертну славу твого імені і твоїх часів. Інші результати ( хай відверне їх господь!) знищили б ту славу, якою ти сам недавно заблищав між визначними вельможами церковного, що відомо цілому світові. Про всю цю справу хай детальніше розповість тобі достойний брат архієпископ андріанопольський, а ми з усіх сил молимо милостивого господа, щоб він схотів розвіяти наші тривоги, а тобі вселити хоробрість на знищення стремлінь безбожників (козаків). А щоб ти щасливо міг добитися цього, ми по-батьківськи посилаємо твоїй величності апостольське благословення. Дано в Римі (в резиденції) св. Марії Більшої, дня 15 жовтня 1649 р., у шостій рік нашого понтифікату.